Ростислав Іваник

«Ці хлопці захищали нас, ми мали змогу допомагати їм. У військовій системі кожен повинен займатись своєю роботою. Для того, щоб лікар міг адекватно працювати, адекватно надати допомогу, він має бути у захищеній будівлі, повинна бути відносна безпека. Це такий симбіоз. […]

Це було бойове братство, коли без перебільшення будь-кого, хто з автоматом, у військовій формі ти сприймаєш, як брата. Це неперевершене відчуття. Тобто такого ніде більше, як на війні, не побачиш. На війні, це, знаєте, як у діток маленьких – в них нема сірого, тільки чорне і біле, тобто тільки добро і зло. Це дорослі в сірих кольорах живуть. І так саме тут – ми жили оцими дитячими поняттями: були абсолютні брати і були вороги. І все. Це відчуття, яке заставляє згадувати війну з позитивної сторони. Тут всі рівні, всі однакові, бо всі в однакових умовах. Можна піти, грубо кажучи, в туалет і не повернутися. І це може бути будь-хто – чи командир, чи солдат. Настільки стерте оте відчуття соціальних прошарків між людьми. Тому, напевне, багато хто з солдат, які приходять з війни, хоче туди повернутися. Бо вони стикаються з тим, що в цивільному житті інакше все. А там все чесно, справедливо. І цим мені більше всього запам’ятався аеропорт. Там було чесно».