Зі спогадів учасників оборони Луганського аеропорту
Текст книги «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» приблизно на 80% складається з цитат безпосередніх учасників описуваних подій. Ось деякі з них.
Про життя і побуту в оточеному аеропорту
Бійці 25 ОПДБр та волонтер Віктор Кузнєцов у ЛАП, червень 2014 р.
«Було дуже неприємне відчуття так званого оперативного оточення. Коли ти знаєш, що ця дорога, яка веде до Щастя в полях, – це такий, скажімо, не дуже надійний варіант, тому що у будь-який момент її можуть перекрити, і ми опинимось у повному оточенні. Повне оточення – це зовсім неприємна штука. Ми звикли до обстрілів, звикли до того, що в туалет треба іти швидко, бо можна не повернутись. Але оце постійне відчуття, що ти можеш бути в котлі, – воно було найбільш неприємним. Коли ідуть обстріли, ти ніби готовий до цього. Можливо, є люди, котрі можуть справитись з цим почуттям. Але мені було тяжко. Тому старалися, працювали – чим ближче до дня виходу, тим поранених було більше…»
«Після попадання по електростанції] Ми лишилися без світла і без води, тому що насос перестав качати. Пройшлись по Луганському аеропорту, знайшли два резервуари з водою. Ну, що робити? Кип’ятить? А що ти його там викип’ятиш? Чашка в руку, заліз, черпнув, побачив карася, попив води. Подивився на карася, надо вудочку брать. Таке… Воду пили, ні в кого нічого не боліло, ніхто навіть не заразився нічим після тої води. Пили воду таку чорнющу. Єдине, що радувало, що жаби в грязній воді не плавають. Жаби є – значить, вода чиста, пити можна».
«Помитися? Ну, як помитися? Виходить людина на вулицю, дивиться – дощ починається. Заходить внутрь і на все зданіє: «Дууууууш!!!» І натовп мужиков біжить поскоріше митися. Помилися. Правда, витиратися було погано, тому що вода м’яка, і скільки не треш – воно таке відчуття, що не змився. Отак милися.
Потім тазики, відра, у резервуар набрав, возлє резервуара помився і пішов. Нормально. Бажано було, коли дощ пройшов, то постираться. Бо так води ж не було.
Такий цікавий момент. Це може тільки наша нація придумати: ангари для самольотів, а в них такі криші ребристі, наче трикутниками. Іде криша трикутником, і трикутником накрита. То прорізали туди дірку, вставили туди жолоба. І коли ішов дощ, то по всіх кришах стікала в бочку дощова вода. Для того, щоб можна було постірать, помиться. Тому що помиться тоже хотілося, а півтора літра в сутки на людину – це для того, шоб ти і попив, і поїв, і помився… Оце твоя вода. От і придумали такі речі: дощ іде – в бочки біжить вода. Бувало таке, що вечором бочку поставиш, дощ іде, утром приходиш – бочка пуста. Хтось прийшов ночью, злив і забрав. Хтось вже постірав форму собі!..»
«Пригадую, день народження один там святкував. На день народження запросили нас. Ми підішли, привітали, все як має бути, туда-сюда. І дали попробувати нам м’ясо. Ми спробували, кажемо: «А де ви курку взяли?» А він каже: «Це не курка, це змія». Смачно було. Погризли, пойдьот.
Як опинилися в оточенні, то трохи ремінці підтягнули, кмітливість почала працювати. Так я перший раз в армії скуштував змію. У нас навіть три види були. Не знаю, як правильно називається – довга така, ну ми його «пітон» називали, тому що він два з лишнім метра, такий, з рудим відтінком. Це те, що я куштував. Змії були скрізь – ми їх на блокпостах ловили, хлопці з «вісімдесятки» також. Вони однакові за смаком, що та, що інша. Для людини, яка не пробувала, я не знаю з чим порівняти. Такий якийсь присмак олійки»
«А раз був такий момент, що з ранку зварили котілок борщу, і він до вечора простояв, бо ніколи було поїсти [через обстріли]. А потім, коли вечором сіли їсти, то там дзирінчало залізо всередені – осколки повлітали. Коли розривалося – падали осколки у цей борщ. То єсть його ніхто не ховав, тому що треба було свою голову ховать кудись. Такий був «бойовий борщ»».
«Обстріли посилювалися. Ми прорвалися, але кільце закрилося знову. Ми опинилися в тій самій пастці, що і наші друзі. Закінчувалися боєприпаси. Літаком-розвідником Ан-30 нам із висоти 5,5 тисяч метрів скидали на парашутах боєприпаси, паливо в бочках. В один момент літак збили. Ситуація була невеселою: ми в кільці, їжі майже немає, воду пили з відстійників. […]»
Про обстріли, бойові дії та операції
Понівечена техніка в ЛАП, серпень 2014 р.
«Ми понесли втрати в техніці, в нас лишилося особового складу мало. І нам кажуть: «Хлопці, надо терпіти, що ми зря то робили, наші товариші віддали своє життя, надо терпіти, підмога не сьогодні-завтра буде, нам ще одну ніч…» […]
РГД-шки взривалися, але, чесно кажучи, не відчувалося абсолютно: ми падали – просто взрив, нікого навіть не поранили. І потім, в такі моменти виникає «25-й кадр» чи як, було таке відчуття, ніби час трошки призупинився, і так от чітко бачу, що летить РГД, і летить точно нам, сюда. Вибігти за будинок я не можу, бо попадаю під їхній сектор обстрілу, і мені і хлопцям лишається те, що впасти на землю і молитися. Ми попадали і я собі починаю в голові рахувати: щось 501, 502, як ми з парашутом стрибаємо, і я собі отак рахую: «501, 502, 503, 504…» дивлюся на ту гранату, а вона далі собі лежить та й все. Не взірвалася, в котрий раз говорю, що Господь Бог нас оберігав, дуже і дуже серйозно… Ось. Нам сказали терпіти – ми відступили».
«Кожен божий день був обстріл з 11-ї до 12-ї дня, потім вони вже почали бити вночі з 4-ї до 5-ї.
Якось було, що в нас була радіостанція, і ми слухали, що вони говорять. Там був один діалог між двома посадовими особами так званими: «Ну что вы там, уснули? Посмотрите, какое время, а еще работы по аеропорту не было». Але тоді ще одна-дві установки були, а пацанам казали, що чотири, і вони так пустили півпакета, підкрутили, потім ще пустили, – то ми знали, що як мінімум півгодини в нас є, коли вони перезарядять. Але вони зразу тікали, вдень була тиша і спокій. Наша артилерія стріляла по всіх точках, звідки по нам вівся вогонь, але ж там тоже є свої нюанси, можна й не встигнути накрити той квадрат».
«В боях, коли уже забирали зброю на знищення в убитих сепаратистів – зброя була не вся українська. Там було багато зразків зброї російського виробництва. Зброя була сучасна. Не з радянського союзу, а виробництва здебільшого 90-х років, іноді початку 2000-х. Тобто була дуже помітна присутність і «допомога», як вони кажуть, «братського» народу. […]
Але ми також розуміли, що вони (росіяни) нечасто спочатку йшли так – «на прямую». Вони старались уникнути прямих контактів, прямих боїв. Десь здалеку артилерія здебільшого їхня працювала. […]
Раніше, до війни, такого навіть подумати не могли [, що доведеться воювати з російськими десантниками]. Навіть багато хлопців в українських Збройних силах з російськими десантниками спілкувалися в соціальних мережах, переписувалися, вітали із святом, відео кидали, фотографії друг другу. А тут… А тут так вийшло».
«Псковські десантники ввели бригаду в оману. Вся бригадна тактична група вирушила в напрямку Георгіївка – Хрящувате, і тоді це була приманка з боку російських військ – напад на один блокпост, після чого вони почали такий організований відступ. У нашому досвіді ще таких бойових дій не було, і ми (бригадна тактична група) рушили за ними. І вони почали брати сили бригади в кільце. Мій солдат побачив в телескоп (тоді волонтери допомагали; звісно, нам би краще були оптичні прилади військові, але ми максимум пристосували цивільні, які були в наявності), що висуваються міномети і чотири танка з одної сторони. І тут же пішла моя команда обстрілювати. В нас до них була відстань 9 кілометрів, а наші міномети можуть стріляти тільки на 7 900 м, але спрацював такий фактор не ураження, а страху – що ведеться обстріл по них. І вони не змогли наблизитись ближче. Ми чекали, поки приїде важка артилерія, і вже тоді важкою артилерією почали їх обстрілювати.
Це був ранок, а вже в обід восьмий полк спецназу їздив, забирав так звану трофейну зброю і машини. Також там були ці солдати – був сержант і п’ятеро солдатів (якщо не помиляюся). Їх одразу СБУ забрало, навіть не встигли з них ніяких розвідданих взяти, нічого. Але була вся технічна документація на техніку, особисті речі, документи. Це були псковські десантники».
Про підтримку з боку місцевих жителів
Лист українським воїнам зі словами підтримки від місцевих мешканців, 18 серпня 2014 р.
«Настільки щиро люди це все віддавали. Ми бачили, що це майже останнє, що вони віддають. Люди приносили різне – прямо на позицію. Бабуся яблука якісь принесе, закрутки. Дуже багато приємних людей було. І на жаль, на тих територіях, які ми втратили вже, людей, які нам допомагали, потім розстрілювали. З Луганська волонтера розстріляли, в Георгіівці, Лутугиному. Там досить багато людей постраждало. Виводили і просто масово їх розстрілювали».
«В мене дотепер перед очима картинка, як ми їдемо через ті ділянки, спека страшна, пити хочеться, а задубабулька біжить і яблука нам несе. Яблука – це є вода. А воду ми старалися берегти, щоб попити, помитися».
«Коли ми місяць стояли в Лутугиному, то нарощували агентурну розвідку. Дуже багато було і за Україну, і багато нам помагали, і багато працювали. І є такі дані, що коли ми вже звідти вийшли, коли зайшли руські туди, то там до сорока сімей розстріляно було. Дуже багато розстріляно було за те, що помагали Україні. У нас і зараз там є знайомі, і досі зв’язок підтримуємо».
Про поранення та медичне забезпечення
Евакуація поранених та загиблих, 21 липня 2014 р.
«Тих, кого можливо було вивезти зразу, вивозили. Переважно, найкращий час для евакуації – приблизно 4-5 ранку, коли та сторона вже, скажімо так, йшла на перезмінку, чи за ніч вони трошки змучувались, і зменшувалась інтенсивність обстрілів. Але бували моменти, коли і неможливо було – приходилося лікувати на місці. Та в більшості випадків евакуювати можна було. Евакуювали поранених хлопців у Лутугине – там наше угруповання стояло. У них були трошки більші можливості, а далі можна було з Лутугиного евакуйовувати і на Щастя. На початку навіть вертоліт туди прилітав. Це в перші тиждень-два. Потім, у другій половині серпня, вже вертоліт не мав змоги туди прилітати»
«У нього (у «Сивого» – ред.) було відірване стегно з величезною крововтратою, роздробленням кістки, і нога дальше висіла на клапті. Тобто це ампутація – відрізання клаптя з ногою.[…] Клапоть відрізається, зупинка кровотечі. Джгути погано працювали, в нього була величезна крововтрата.
Свідомість у нього була потьмарена, тому що використовувалися знеболюючі препарати. […] Зупинили кровотечу, кістка стирчить. Потрібно обробити кістку, а пилки лежать в зовсім іншому місці. Обстріл йде, а пилка лежить в автомобілі, і метрів триста до неї під обстрілом, з пошуком пилки і всього іншого. Ніхто не піде під обстріл – це була б дурниця повна. І тому було прийнято рішення відрізати кістку, а краї кістки обробити штик-ножом. Нормально простерилізований штик-ніж десантника – кістка була оброблена. […] Це був такий цікавий досвід».
«Найважче, це було надавати допомогу дітям. […] Я 46-річний хлоп, мужик, який вже прожив достатню кількість років, можу багато і знаю багато. Але діти, які дивляться тобі в очі і які не мають цього знати… Це було найважче таке питання, тому що до проблем з педіатрією я взагалі не був готовий. Я знаю, як лікувати дітей. Але не готовий був у моральному плані. Це був шок.
[І ще –] це жінки. Зовсім дикий випадок. З хлопами легше. У мене також є шалений досвід у наданні допомоги. Для мене не стоїть питання «що робити, як робити». Але жінки поранені, з відірваними кінцівками – я цього не розумію. […] Діти, жінки – чому? Нащо це все?..»
Про людський вимір війни
Молодший сержант Б. Дишко з 80 ОАЕМБр та вівчарка Лора, яка потоваришувала з бійцями та ходила разом з ними на чергування, с. Георгіївка, кінець липня 2014 р.
«Чесно кажучи, в аеропорту кожен день, кожна година, коли ти живий, здоровий – це вже подія. Я не пам’ятаю день, щоб цілу добу було спокійно. Кожен день, кожну ніч – чи якийсь напад ворожих сил, чи масований обстріл. Кожен день стрільба, привозять боєприпаси, розгружати треба; хтось отримував поранення… Там десь хлопці пішли в наступ, там хтось «трьохсотий», «двуохсотий»… Такі насичені події, що складно виділити конкретну якусь.
В мене була подія одна – коли батько приїхав в аеропорт. Перед тим ми цілу ніч стріляли, і я зранку відпочивав, спав. Коли прийшов офіцер з батареї і каже: «Вставай, папа приехал!» Оце я запам’ятав».
«Мы приехали в аэропорт. Я вызвал сына. Он стоит, я смотрю ему в глаза, он на меня смотрит и не понимает, кто перед ним. А в глазах – смерть, пустота, чернота… Я его затормошил, обнял, он уже все, пришел в порядок, развеселился: папа приехал!.. […]
Когда мы отходили уже (удень штурму аеропорту – ред.) «Грады» ложились в 20-30 метрах, рядом. И он падает – я сверху на него. А он все спрашивал тогда: «Пап, чего ты на меня лег?!…»»
«Ці хлопці захищали нас, ми мали змогу допомагати їм. У військовій системі кожен повинен займатись своєю роботою. Для того, щоб лікар міг адекватно працювати, адекватно надати допомогу, він має бути у захищеній будівлі, повинна бути відносна безпека. Це такий симбіоз. […]
Це було бойове братство, коли без перебільшення будь-кого, хто з автоматом, у військовій формі ти сприймаєш, як брата. Це неперевершене відчуття. Тобто такого ніде більше, як на війні, не побачиш. На війні, це, знаєте, як у діток маленьких – в них нема сірого, тільки чорне і біле, тобто тільки добро і зло. Це дорослі в сірих кольорах живуть. І так саме тут – ми жили оцими дитячими поняттями: були абсолютні брати і були вороги. І все. Це відчуття, яке заставляє згадувати війну з позитивної сторони. Тут всі рівні, всі однакові, бо всі в однакових умовах. Можна піти, грубо кажучи, в туалет і не повернутися. І це може бути будь-хто – чи командир, чи солдат. Настільки стерте оте відчуття соціальних прошарків між людьми. Тому, напевне, багато хто з солдат, які приходять з війни, хоче туди повернутися. Бо вони стикаються з тим, що в цивільному житті інакше все. А там все чесно, справедливо. І цим мені більше всього запам’ятався аеропорт. Там було чесно».
Про штурм 31 серпня та вихід з аеропорту
Остаточний вихід українських військ з району аеропорту, 1 вересня 2014 р.
«У той день зранку почули крики: «Танки в аеропорту». Ми знали, що це вже не наші танки. Нас взяли в кільце. Ми були, в принципі, готові до цього, але не зовсім. Ми ще надіялись, може, яка підмога прийде чи щось. Може, старше начальство щось вирішить. Вже доповідають, що ми в кільці – нічого не відбувається, ніхто не помагає.
Танки заїхали зі сторони терміналу, зі сторони 1-го поста, зі сторони Новосвітлівки, зі сторони 3-го поста. Півкільцем вони йшли на нас. Вони виставили по посадках заградотряди – щоб ми не могли вийти».
«…І тоді, десь о 9-й годині, мене викликає на зв’язок генерал Колесник. Питає: «Андрюха, рішення?» Я кажу, що рішення – то є перше: триматися до ночі, до темноти, щоб можна було відійти. Вдень відійти не можу, бо навкруги поля – це кожному буде по снаряду в спину. Другий варіант – можуть взяти в полон, але це… Хіба що самому застрелитись. Бо далі ти вже не командир, далі це позор на все життя, позор для всього роду. Бо як командир, то вже не жилець, однозначно. Тобто не просто не жилець, як військовий, а не жилець, як громадянин своєї держави. Але ти можеш спасти людей. А це не одну людину – це сотня людей. Тому говорю [генералу Колеснику]: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, то буду триматися. До темноти». І ми відразу давали координати цілей поза межами аеропорту».
«І в один прекрасний момент хлопці доповідають, що почули, як росіяни кажуть, мовляв: «Ну їх на х..й!» Почали від’їжджати вже по чуть-чуть. Хлопці зрозуміли, що не так просто сказані ці слова. І це нас трошки підбадьорило і надало сили, що ми можемо ще триматися. Ми почали потроху відтягуватися від аеропорту. Але в цей же час наш бік не замовкав. Тому що весь час бій був. Намагалися пройти, а у нас не виходить. Противник знав, що їхні сили з південної сторони зайшли вже. А вони не можуть прорватися – і вони все більше і більше наганяли ситуацію.
Боєприпаси тупо передавалися, перекидувалися. Накидали їх в рюкзачок і обкидувалися з окопу в окоп. Брали підсумки з протигазів, туди насипали, сумки розкручували і кидали один одному. Отак і забезпечували хлопців боєприпасами. Артилерія, що наша, що їхня, весь час працювала. Коли вони вже зайшли в аеропорт – затихло. Почався стрілковий бій. Танками працювали за 200 метрів. От вони побачили, що там бахнуло – і відразу туди. І все туди летіло.
Прилітали вертольоти. Старалися накрити їх. Все летіло, зупинки не було. Аж поки ми не почули ці слова і не зрозуміли, що вони відійдуть. І якщо вони відходять, значить, вони на цьому не зупиняться. Вони зараз перегрупуються – вже побачили місцевість».
«Коли почався штурм, було дуже багато поранених, складали їх всюди… Декого вже навіть в той бункер і не дотягували… Загиблих вивозили. До того складали їх в коридорі (бункеру – ред.). В туалет навіть не ходили, бо вийти неможливо було.
До мене спускали з тієї лінії, я в бункері на сходах стояв, інколи піднімався, мені казали: «Док! Не піднімайся туди!» Поранених приносили на сходи. Якщо легке поранення, то знеболююче, перев’язка – і на позиції! Були такі, що от його контузило, він кричить: «Голова болить! Голова болить!» Я його там прокапав, хвилин 40, все – він відійшов, каже: «Все! Я іду! Там мої хлопці!» Повертались на свої позиції».
«Приблизно о третій годині ми вирушили до позицій артдивізіону і виїхали в сторону Лутугиного. Що мені запам’яталося під час цього виїзду – це не був хаотичний відхід, це було більш-менш організовано, коли підрозділи вишиковувались. Ті, хто були на 8-му посту, організовано від’їжджали.
Найбільше запам’яталося з цього моменту те, що люди (цивільні) все ще до кінця не розуміли, що відбувається: коли ми проходили Георгіївку, вони нам махали руками, вітали, але вони не розуміли, що ми вже просто відходимо з порту… Звичайно, настрій у нас був пригнічений».
Про оборону Луганського аеропорту
Бійці 2 роти 1 батальйону 80 ОАЕМБр, які чергували на східній стороні злітної смуги, травень 2014 р.
«Коли ми вийшли з Луганського аеропорту, нас не вибили – ми просто його залишили. Бо необхідності його тримати як стратегічну точку, точку опори далі не було. […] По фотографіях видно, що там осталось від того аеропорту. Ми виходили – то він горів, горів повністю. От стоїть алея дерев – і вся горить. Ну як можна запалити [живі дерева]? А вони горіли. Коли йдеш, а ніде ступити. А вночі виходиш – і там в воронку падаєш, там на якусь залізяку наступаєш – падаєш, там кірпічі на дорозі. Дорога центральна в аеропорту – вона вся то в воронках, то в деревах. Страхіття. То як показують Сталінград, згадую фільми про Велику вітчизняну війну так звану. То, напевно, ті фільми «відпочивають». Такі ефекти навіть не можна зробити…»
«То количество раненных и убитых, которое у них было, – просто колоссальное. Один из их сепарских командиров (он уже погиб) после взятия аэропорта в интервью (есть видео в Youtube) сказал касательно событий возле бункера: «Там находилось около 17 человек… и это – не люди, это – звери! Если бы у меня они были, я был бы уже во Львове!» Он понимал, что то количество людей, которое у него, ничего не может противопоставить тем, которые были вокруг бункера. […]
Когда мы были в Новосветловке, уже никто не надеялся оттуда выйти живым. Но когда мы попали в аэропорт в крайний день… я сжег свой паспорт, поломал и закопал свои права. Особенно, когда вызвали артиллерию на себя, надежды вообще никакой не было. Хотели приложить как можно больше усилий, чтоб как можно больше с собой русских «забрать»!»
«То, что завязались там очень сильные бои, когда численность пацанов, которые оставались на тот момент в Луганском аэропорту и которые приняли бой… – я не могу назвать цифры, но в соотношении с противником – это была колоссальная разница.
Бой, который пацаны дали в последний день – я думаю, россиянам никто так по морде не давал, как в Луганском аэропорте. Нагорный Карабах, Грузия, Чечня… ну разве что Чечня. И когда они узнали нашу реальную численность, которая была в аэропорте на момент штурма, они были в шоке! С учетом тех огромных потерь, которые они там понесли».
««Восьмидесятка» первой заходила, «восьмидесятка» последней и уходила. Донецкий аэропорт был частью под сепарами, частью под 95-й бригадой… А в Луганский аэропорт сепары зашли только в последний день. До этого у них таких возможностей не было вообще!»
«Так хочеться повернутись туди. Проїхатись по тим дорогам, по яким під обстрілами їздили, прийти на ці руїни.І спочатку скропити їх кров’ю ворога, а пізніше, коли звільним цю землю, покласти квіти на це місце, де був термінал, запалити свічку. Встати на коліна, зняти шолом і помолитись за тих, хто там залишився назавжди. Я майже кожну ніч бачу уві сні ці бої. Мене ще ніколи нікуди так не тягнуло, як тягне назад в аеропорт…»
Перед виходом бійці залишили в Луганському аеропорту напис «Ми повернемося».